Формування та розвиток в учнів полікультурної компетентності засобами іноземної мови

Підготувала: Стецюн Н.С.
Становлення України як незалежної держави і входження її в Європейське та світове співтовариство відбувається на фоні бурхливих процесів глобалізації економічного і політичного життя. Сучасний світ являє собою єдину економічну, економіко-технологічну, історико-соціальну полікультурну систему. Майже кожен внутрішній аспект життя країни має важливі глобальні зв'язки: екологія, охорона здоров'я, трудові ресурси, імміграція та ін. Необхідність інтеграції України у світове співтовариство є практичним завданням, що охоплює й галузь освіти. Українська освіта може і повинна бути відкритою всім культурам, не розчиняючись у них, а вступаючи з ними в діалогічні відносини. Саме тому, особлива увага приділяється формуванню полікультурної толерантності в учнів українських навчальних закладів.

Актуальність проблеми обумовлена тим, що метою навчання іноземним мовам вже не може бути лише передача лінгвістичних знань, умінь і навичок. Центральне місце в педагогічному процесі поступово займає розвиток в учнів здатності до полікультурного спілкування, тобто до адекватного взаєморозуміння двох і більше учасників комунікативного акту, які належать до різних національних культур [1, с. 9].

Важливим моментом у процесі навчання полікультурної комунікації є поняття "культурної" особистості, що несе в собі не тільки особливості своєї етнічної культури, а й здатної адекватно реагувати на прояви іншої культури. Такий соціально-педагогічний феномен як полікультурна комунікація розглядається в сучасній педагогіці двояко: як тісний взаємозв'язок культурних понять минулого й сьогодення певного народу, і як відображення тісного контакту різних культур сучасного суспільства.

Про необхідність вивчення культури народу, мова якого вивчається, зазначав у свій час відомий американський методист Роберт Ладо. Сьогодні є ціла низка як зарубіжних, так і вітчизняних публікацій, які розкривають ті чи інші риси полікультурної комунікації (І. Халєєва, С. Термінасова, Н. Бориско, Є. Верещагін і В. Костомаров, В. Сафонова, В. Сисоєв, О. Селіванова та ін)

Те, як ми сприймаємо світ, завжди знаходить відображення в наших поняттях на основі рідної мови у всьому різноманітті її виражальних можливостей і значень. Освоюючи кожну нову мову, ми розширюємо можливості відображення нашого кругозору, і цей процес розгортається на тлі нового новопридбаного мовного і культурного багажу. Однак, невірне сприйняття реалій іншої культури, так само як і неадекватне співвідношення їх з рідною, можуть викликати труднощі і нерозуміння в спілкуванні між представниками різних культур.

Полікультурне навчання охоплює цілу низку окремих аспектів: лінгвістичні (навчання лексиці), прагматичні (правила поведінки обумовлені конкретною ситуацією та культурою), естетичні (що вважається прийнятним та ввічливим в одній культурі та відрізняється від норм іншої країни), етичними (що відображає моральні цінності), елітні (література, мистецтво даного народу). Для того щоб навчання полікультурної комунікації було дійсно продуктивним, необхідно враховувати всі перераховані вище аспекти в процесі вивчення іноземної мови. Розглянемо можливості активізації кожного з них докладніше.

Лінгвістичні аспекти навчання полікультурного спілкування полягають у тому, що уміння визначити вірну лінію мовної поведінки в іншомовному середовищі мають ґрунтуватися на знанні особливостей менталітету носіїв мови. Щоб навчитися правильному і адекватному спілкуванню, необхідно намагатися не переводити інформацію дослівно, а знати, що і коли потрібно сказати в конкретній ситуації. Однією з неодмінних умов досягнення такого рівня спілкування іноземною мовою є, крім знання способу вираження думок носіями мови, вміння співвіднести ці особливості з нормами і звичними оборотами рідної мови. Для розвитку навичок зручно використовувати етикетну лексику, одночасно зіставляючи її з еквівалентами рідної мови. Так, наприклад, деякі тимчасові дієслівні форми по-різному інтерпретуються в різному контексті ввічливій етикетної лексики. Щоб надати інструкціям, розпорядженням або наказам вид ввічливого прохання і надати їм тактовної форми питання особистого характеру доречніше вживати не Present Simple, а форми Past або Future, які передбачають якийсь зсув у минуле чи майбутнє відповідно до моменту мови, що дає свободу вибору відповідних реплік. При використанні конструкцій Future Simple будуються ввічлива форма загальноприйнятих наказів та інструкцій. Так, наприклад, використання структури «You will need to wait downstairs» або «Will you join us in 10 minutes?»вважається більш прийнятним ніж прямі вказівки, виражені владним нахилом: wait downstairs; join us in 10 minutes. Це є відображенням співвідношення мови та культури країни мови, яку вивчають учні. Для української мови не характерно вживання минулого часу при ввічливому проханні, а в англійській, навпаки, саме використання минулого часу є нормою ввічливості та культурної вихованості – «I wonder if you could lend me some ...», « Could you tell me the way?». Завдання викладача іноземної мови в даному випадку не просто надати лексичні кліше, а й рефлексувати їх на рідну мову та проаналізувати частоту їх вживання в повсякденній рідній культурі. Зіставлення, вироблене паралельно, дає учням можливість адекватно вживати ту чи іншу лексичну одиницю. При цьому не слід забувати про невербальну мову, використання якої може або підтверджувати вербальне повідомленні, або суперечити йому. Викладач повинен не пояснювати нову культурно-етикетну лексичну одиницю, а ввести її відразу з невербальним повідомленням,яке властиво даної конкретної фрази. Ілюстративним в даному випадку може бути приклад простого привітання: звичайний привітний помах руки англійців відрізняється від такого ж самого помаху американців, які є носіями однієї мови, а також відрізняється від українського або російського привітання.

Спостереження, зіставлення різних прагматичних моментів тієї чи іншої культури дозволяє бачити в них не лише відмінності, але й подібності. Адже головним завданням полікультурної освіти засобами іноземної мови є формування і поглиблення уявлення не тільки про специфічні відмінності в культурах, а й про їх загальні риси в глобальному сенсі.

Навчання іноземної мови має бути одночасно направлено на розвиток їх самосвідомості як культурно-історичних суб'єктів (носіїв рідної культури) і як суб'єктів діалогу культур [3, с. 79].

У професійній підготовці навчання іноземної мови в даний час має місце навчання мови на тлі полікультурного матеріалу, з використанням автентичних відео-і аудіо матеріалів, адаптованих текстів. Навчання іншомовної культури зводиться, як правило, до виявлення країнознавчої інформації "зняттю культурологічних труднощів", яке здійснюється через роз'яснення країнознавчих реалій..

Як вже було зазначено вище, культура – поняття багатогранне і неоднорідне, тому не можливо визначити чітких рамок її вивчення. Не підлягає сумніву той факт, що учень повинен володіти фоновими знаннями про країну досліджуваної мови, і що учням необхідно давати більше інформації про літературу, історію, видатних людей даної країни. Однак не слід забувати і про масову культуру людей, що живуть у цій країні. Візьмемо, наприклад, таку типову тему як "Сім'я, дім" ("Family, home"). При вивченні теми слід звернути увагу на те, яка родина типова для англомовних країн, які відносини складаються між поколіннями, де типова сім'я вважає за краще жити і т.п. Таким чином, ми бачимо, що необхідно постійне поєднання, як лінгвокраїнознавчого матеріалу, так і поведінкової культури країни досліджуваної мови при полікультурному вихованні учнів на заняттях з іноземної мови.

Для більш продуктивного спілкування в рамках діалогу культур, природно, необхідна наявність носіїв мови, які можуть безпосередньо розповісти про їх національних традиціях і культурі та показати типові норми поведінки.

Важливе значення має наявність доступу до Інтернету, який дозволяє студентам спілкуватися зі своїми іншомовними однолітками, тим самим, вивчаючи і їх культуру.

Концепція діалогу культур припускає наявність як мінімум двох різних культур у процесі підготовки до реальної міжкультурної комунікації. Вивчення рідної культури є невід'ємним компонентом процесу навчання іноземної мови та культури, так як вона є ключем до розуміння культури іноземної. Навчати культурі країни досліджуваної мови означає вчити дізнаватися, розуміти, оцінювати пріоритети іншого народу.

Однак ідеї полікультурної комунікації можуть виявитися лише модною течією, якщо студенти не забезпечені основами рідної національної культури. Оволодіння студентами цінностями рідної культури робить їх сприйняття інших культур більш точним і всебічним. Повертаючись до теми сім'ї і дома, можна навести такі приклади: • Говорячи про взаємини поколінь, слід звертати увагу на різне сприйняття старших: у англомовних країнах, наприклад, прийнято піклуватися про дітей до повноліття і далі молодь надана сама собі, в той самий час нашому національному менталітету властиво надавати постійну опіку молодшому поколінню.

• Також велика різниця спостерігається у вихованні дитини: будь-яка американська мама спочатку прищеплює дитині не тільки правила і норми поведінки в суспільстві, але розвиває в ньому його "особистий простір (personal space)", прищеплюючи йому почуття індивідуалізму, властиве даної нації. Що ж до нашого народу, то нам швидше властиве почуття колективізму, і ми спочатку вчимо наших дітей ділитися з близьким, не ображати молодших.

Таким чином, навчання полікультурної комунікації повинно починатися з перегляду ролі рідної мови в навчанні, а також взаємовідносин рідна мова – іноземна мова, рідна культура – іноземна культура.

Вимоги полікультурного спілкування ставлять перед необхідністю навчити учнів позитивному відношенню до іноземної мови, культури народу. Передбачається формування знань про культуру, історію, традиції, норми поведінки людей країни досліджуваної мови, включення студентів в діалог культур, знайомство з досягненнями цих культур, усвідомлення ролі рідної мови і культури. Досягаючи мети навчання полікультурної комунікації, необхідно: 1) визначати обсяг культурологічного матеріалу, запропонованого в мовній одиниці; 2) виявляти, якого роду культура відображена в тій або іншій мовній одиниці (ситуації), і, відповідно, відбирати і пред'являти навчальний матеріал; 3) зіставляти і по можливості проводити паралель між іншомовної культурної реалією і національним культурним явищем.

Резюмуючи сказане можна з упевненістю сказати, що в процес полікультурного спілкування повинні бути включені всі аспекти культури: національні традиції та звичаї народу, побутова культура, повсякденне поведінка і невербальна мова, національні особливості мислення представників тієї чи іншої культури, художня культура країни. Продуктивність навчання полікультурної комунікації досягається тільки при чіткому розумінні та реальному обліку соціокультурного чинника, зокрема національно - специфічних особливостей різних компонентів культур - комунікантів. При цьому вивчення культури має бути багатогранним: вивчення не тільки елітарної культури країни, але і поведінкових особливостей народу країни, мова якої вивчається. Велика увага має приділятися взаємозв'язку між процесами оволодіння рідною культурою і вивченням іноземної мови та культури. 

Література.

1. Терминасова С.Г. Язык и межкультурная коммуникация / С.Г. Терминасова. – М., 2000. – 243 с.

2. Яковлева Л.Н. Межкультурная коммуникация как основа обучения второму иностранному языку / Л.Н. Яковлева // Иностранные языки в школе. – 2003. – №6.

3. Бориско Н.Ф.Діалог культур: необхідність, можливість і межі / Н.Ф. Бориско // Іноземні мови. – 2003. – №2. – C. 77–81.